Єврейські пісні на совєтську тематику, про які вже мало хто чув, страви з кошерної свинини, поступова підміна цінностей та традицій. Єврейська спільнота теж пережила цей період совєтизації та винищення того, що було рідним. Цей досвід незабаром стане унікальною книгою “Совєтське й кошерне. Єврейська народна культура в совецькому союзі в 1923-1939 роках”, яку чекаємо незабаром у видавництві “Дух і літера”. Тим часом, редакторка книги історикиня Ріна Ісаєва розповідає нам про найцікавіші сторінки книги та історію її створення.
Збірка «Євген Сверстюк — Валерія Андрієвська: Листування» вийшла друком 2019 року у видавництві «Дух і Літера», співвидавцями якого є Леонід Фінберг і Костянтин Сігов. Упорядкували — ні, духовно виносили цю збірку — Валерія Андрієвська і добрі друзі родини, Олена Голуб та Олексій Сінченко. Авторкою ґрунтовної і вдумливої передмови є Раїса Лиша — довголітня колеґа Євгена Сверстюка з редакції його газети «Наша віра». Текстологічне опрацювання блискуче виконав Олексій Сінченко, подавши до тексту численні і ретельно підготовані коментарі. Усім їм — низький поклін і подяка від вдячних читачів. (більше…)
На одній із пар в університеті імені Сковороди викладачка повідомила, що «Ушкалов більше не вважає себе “давником”». І ця чутка, хоч якою парадоксальною здавалася від початку, підтверджується «Чарівністю енергії». Та й подумавши про це більше, доходимо до розуміння такої позиції дослідника.
Як зазначав сам Леонід Ушкалов, одна з його колег-літературознавиць після розмови з ним сказала: «Ви – домодерна людина в постмодерну епоху!». Цю тезу він волів би, певно, вживати як автохарактеристику або, принаймні, багатозначно додавати до неї: «щось у цьому є». (більше…)
У мінімалістичній прозі і поезії Дебора Фоґель (1900–1942) творить унікальну філософію речей. Її положення не систематизовано, а химерно, але зі стилем і смаком, розкидано по різних текстах. Тож читання книжки перетворюється на пригоду-мандрівку із полюванням на парадоксальні тези такої філософії, хоч їх і не треба довго вишукувати. У збірці представлено написану на початку 1930-х років коротку прозу, в якій яскраво відбилися і ориґінальний стиль, і особливості естетичної теорії, яку створила Фоґель, і розуміння специфіки людського існування в місті серед істот і речей, квітів і манекенів, пригод і непотребу.
Фоґель називала свої есеї «монтажами», і таке авторське означення їх добре характеризує. (більше…)
Якщо спробувати уявити видання, яке демонструвало би розмаїття підходів і векторів осмислення травми і посттравматичного стресового розладу (ПТСР), то «Почути травму» буде прикладом, кращим за будь-яку енциклопедію. Співавторами книжки можна назвати не лише співрозмовників Кеті Карут, а й усіх теоретиків і практиків, про яких згадано на її сторінках, а також – більшість згаданих травмованих осіб. Дослідники, із якими спілкувалася Карут, свідомі того, що досвід травми часто має колективне і культурне значення, а ті, хто пережили його, надають іще й несвідоме історичне свідчення. Тож вислуховування свідчень травмованих осіб протягом десятиліть сприяло й переглядові уявлень про те, що значить пам’ятати і як реаґувати на те, що опирається добровільному прийняттю і усвідомленню. (більше…)
