4 листопада 2019 року в Києві було презентовано графічну біографію Анни Франк вперше українською мовою. Книга вийшла друком у видавництві «Дух і Літера».
Шановні пані Нелю й пані Оксано*!
Шановне товариство!
Ім’я Леся Танюка я відкрив для себе випадково, взявши у своїй Богуславській шкільній бібліотеці двотомник творів Миколи Куліша. Відкрив разом з іменем Юрія Шевельова. Тоді це були для мене лише імена авторів, чиї супровідні статті до цього видання вразили глибиною і дали відчуття якоїсь культурної висоти. Незнаної мені висоти. Тоді я ще не знав, як тісно обидва імені увійдуть у моє життя.
Це сталося завдяки родині Романа Корогодського й Оксани Ящишин. Знайомство з ними стало визначальним, бо вони ввели мене у символічне «коло друзів Юрія Шевельова», до якого належали і Лесь Танюк, і Михайлина Коцюбинська, і Євген Сверстюк, і Елеонора Соловей, і багато інших, на чиїх виступах і текстах я зростав та формував власне розуміння культури.
Саме тоді я збагнув, усупереч іншим культурним віянням, що побудова культури на розривах, поза традицією – шлях до невігластва, який не здатен відповісти на питання: «Хто я? Звідки? Куди прямую?» Лише за умови, що індивід узалежнює своє ego від культурної традиції, остання здатна виповнити його багатоголоссям і перетворити на особистість – особистість, для якої існуватиме поняття культурного авторитету. Невизнавання ж такого авторитету – це пошлість, інстинктивне бажання неосвічених знищити культуру. (більше…)
Перші дні без Володимира Панченка… Ще не можемо уповні усвідомити і змиритися з тяжкою втратою. Блискучий літературознавець, письменник, професор Києво-Могилянської академії й наш дорогий автор “Повісті про Миколу Зерова“, один із тих, хто 1991 року голосував у парламенті за Акт проголошення Незалежності, відійшов у вічність у День захисника України.
“Всі його книжки дуже схожі на нього – вони розумні, літературно артистичні і за кожною, як і за ним особисто, вгадується ціла бібліотека, до котрої він тягнувся своїм спраглим і сміливим розумом, – пише про Володимира Євгеновича Михайло Слабошпицький. – Він мужньо йшов до кінця своїх днів, все знаючи наперед”.
Єврейські театри були невід’ємною частиною культури в Україні. Однак вже до 1950 року радянська влада змусила театри припинити своє існування. У Києві відкрили ексклюзивну виставку, на якій представлені афіші на ідиш, яким майже 100 років, раритетні фото та ескізи до костюмів. Більше про це дізнавайтеся у відео.
Джерело: Ой вей: UA, 10 жовтня 2019.
Борьба за голоса
Дни общения с мертвыми (Dioses de la muerte: я пишу эти слова, только что вернувшись из Мехико) в пост/советской культуре, как мне представляется, перестали быть праздниками, а стали событием будничным, явлением рабочим: вот ты садишься, например, наблюдать новости, а там сообщают, что очередная комиссия приехала в Сандармох вести дознание мертвых насчет их идеологической принадлежности. Так становится ясно, что сегодня голоса и мнения мертвых выводят свою немаловажную партию в какофоническом хоре нашей современности. Мы хотим их слышать — или притворяемся, что хотим.
Поразительная книга украинского поэта Марианны Кияновской «Бабий Яр. Голосами» (2017) вся посвящена этому сложному желанию: нарушить тишину, пролегшую между нашими мертвецами и нами. В книге представлены десятки поэтических высказываний от лица участников катастрофы в Бабьем Яре, на окраине Киева, осенью 1941 года: говорят убитые, убийцы и наблюдатели. (більше…)
